Стоп насильству

"Дитинство без насильства. Мультики"

Насильство в сім'ї

АГРЕСІЯ

Презентація "Попередження насильства в сім'ї"

Як захистити дитину, або Наслідки психологічного насильства батьків


Кожна жива істота, аби рости й розвиватися відповідно до своїх природних задат­ків, потребує на лише їжі й тепла, а й почуття безпеки. Безпека для людської істоти — це не лише фізична недоторканість, доглянутість, наявність сім’ї та домівки. З точки зору психології — це психологічний комфорт, що ґрунтується на відчуттях значимості й цінності власного «Я» людини.
Звідки у людей виникла потреба критикувати, цькувати власних дітей? Звідки впевненість, що таким чином діти виростуть кращими? Може, через це вони будуть вдячними, не зазнаються, сформуються витривалими до викликів сучасного світу й досягнуть бажаного? Замість того, аби створювати «найкращий ґрунт» для росту і розквіту дітей, як справжніх «маленьких квітів», деякі батьки намагаються поливати їх отрутою. Те саме стосується й вибагливих учителів. Агресія, жорстокість і тиск є стовідсотковими чинниками загибелі «квітів дитячої душі». І очікувати після цього їх росту й розквіту, а потому й плодів, можуть хіба що наївні люди. Тобто діти виростуть, матимуть успіхи, досягнуть певного рівня на соціальних сходах, може, навіть стануть над­звичайно успішними. Але, по-перше, ніколи не по­збавляться психічних травм, отриманих у дитинстві, по-друге, не зможуть досягти того розквіту особистості, який запрограмований в них природою і якого досягли б за інших обставин.
Що ж відбувається, коли батьки дозволяють собі кричати на дитину, навіть за поважних підстав?
По-перше, батьки повідомляють дитині, що дитина безпорадна і має терпіти емоційне насилля над собою. Чому йдеться про емоційне насилля? Перевірити цю тезу надзвичайно просто. Якщо ви спитаєте у дитини: «Чи хочеш ти знаходитися в приміщенні, де я кричу на когось?», що дитина вам відповість? Якщо у вас відверті, довірчі стосунки, то вона скаже: «Ні». Якщо боїться вас, — то промовчить і відведе очі. Потрібно пам’ятати, що жодна адекватна дитина, що мислить, не піде проти батьків, це факт: інстинкт самозбереження їм підкаже, що без батьків вона помре. Саме так міркують дітки. І через свій майже не усвідомлюваний інстинкт самозбереження, вони згодні терпіти майже все. А чи хочуть вони це терпіти? Чи хтось колись у них спитав; «Чи хочеш ти терпіти мої особистісні негативні прояви, які тобі не подобаються? Мою лайку? Мій крик? Моє відверте невдоволення»? Нам навіть не спадає це на думку.
Усе, що робиться проти бажання людини, є насиллям над нею. Емоційне насилля, навіть у вигляді нотацій і вказівок, діти переживають важче, ніж фізичне. Біль від фізичного насилля відчувається в тілі, а від емоційного — в душі. Біль від фізичного насилля зменшується сльозами, а біль від душевного і сльозами не полегшується — ці рубці від рани залишаються на все життя. Йдеться не про те, яке насилля дитина переживає легше, — будь-яке насилля лишає незагоєні рани в душі й дітей, і дорослих.
По-друге. Коли батьки кричать на дитину, вони повідомляють їй, що саме вона винна в агресивній поведінці батьків, а не батьки не впоралися з почуттями. У такому випадку діти привласнюють ідею, що «батьки так себе поводять, оскільки це я така погана». Жодна дитина не припускає, що це батьки недолугі, невиховані, жорстокі й несправедливі. Дитина завжди буде виправдовувати дії батьків, оскільки саме ці люди дали їй життя — найцінніше благо, оскільки саме вони були першими, хто відкрив їй вікно у світ своїми ласкавими усмішками, теплом рук, пестливими словами. Дитина не може сформулювати запитання: «Так чому ж я такою великою ціною розплачуюся за своє життя? Невже я буду винна батькам за своє народження до самої смерті? Невже мій борг перед батьками навічний?». Такі запитання тільки вже зовсім дорослі люди, що страждали з дитинства, наважуються сформулювати лише у кабінеті психолога, коли втомлюються від постійних «ти мусиш», «ти повинна»…
По-третє. Коли батьки кричать на дитину, вони повідомляють, що вона не має права себе захищати і гніватися, виявляти спротив, встановлювати межі власної безпеки. Вона має терпіти. Звідси виростає коріння меншовартості, засвоюється стереотип, що «хтось може собі дозволити бути собою, а я — ні». Хтось — «гарний», а я — тільки тоді, коли поступаюся, терплю, не захищаю себе, не встановлюю свої правила життя, тільки тоді мене приймають інші люди. Тобто «я маю задовольняти потреби інших людей (передусім батьків) у домінуванні наді мною, і позбутися власних потреб, жити їхнім життям, а не власним».
Як вам це читати, шановні батьки? Хіба це намагалися ви закласти у свідомість своїх дітей, хіба для цього ви дали їм життя?
По-четверте. Коли батьки кричать на дитину (або невдоволені), вони повідомляють, що більш цінним є привід для обурення, а не життя і почуття дитини. У ситуації, коли дитина бавилася і зіштовхнула телевізора, й він упав — крики й лють тата з цього приводу сприймаються дитиною, як те, «що телевізор дорожчий і важливіший за мене, мене можуть вбити за телевізор, моє життя не вартує нічого». На жаль, батьки не розуміють, і не здогадуються про почуття, думки й жахи дітей. Вони розмовляють з дітьми, як з дорослими, наводять аргументи для дорослих, пояснюють, як для своїх однолітків. А діти чують тільки те, що «я зараз, ось в цю мить неважливий для тата, я не існую для нього зі своїм страхом, переживаннями, з тим, що коїться в моїй душі…».
От і доводиться психологу працювати перекладачем з дитячої мови на дорослу. Іноді це викликає шок батьків і нові рішення про ставлення до себе і дітей. Психолог завжди радіє, якщо батьки читають книжки дитячих психологів, відвідують тематичні семінари й тренінги.
Шановні батьки! Говорити дітям, що треба бути уважними на вулиці, забороняти розмови з незнайомими людьми, давати відсіч нахабам тощо, дуже корисно. А як захистити дитину від власної агресії, жорстокості й тиску? Пропоную починати з себе. Згадати вашу історію насильства над вами. Як часто ви робите те, що мусите, але не хочете? Хто відповідальний за таке ваше життя: ви чи ваші діти? Як часто спонукаєте до такого ж стилю життя своїх дітей? Навіщо?
Дослідіть також ваші почуття злості й гніву. Коли вони з’являються? Що ви робите, коли гніваєтеся? Як можете убезпечити ваших дітей від власних агресивних почуттів? Як можете навчити ваших дітей себе захищати?
Я звертаюся до вас, шановні батьки, із проханням розібратися в собі і турбуватися про дітей — захищати їх і любити!

Немає коментарів:

Дописати коментар